РЕБРОВ: СЬОМІН, АНГЛІЯ І САБО

Новини — 14:03, 18 Кві 2008 — gavryk Переглядів: 2364

Поділитись:

Інтерв`ю Сергія Реброва "Спорт-Експрес".

- Ніколи зі мною такого не було - приїхав у нову команду і майже місяць не міг почати тренуватися. Але за "Рубін" переживав, як за рідну команду. Старт чудовий, що і говорити. Московська перемога над "Локомотивом" додала хлопцям і впевненості, і настрою. А сьогодні усім, думаю, ясно, що ми на правильному шляху. Хоч багато хто говорив, що нічого в нас не вийде - мало гравців залишилося від торішнього складу, дванадцять новачків. У роздягальні далеко не усіх по іменах знаєш. Але командою ми, здається, уже стали. Б'ємося один за одного.

Чим сильний "Рубін" цією весною.

- Дисципліною в обороні. Той же "Локомотив" за всю гру жодного моменту не створив. І це в домашньому матчі!

Казанська весна - не така, як скрізь. Пронизуючий вітер від кремля навіває вітром змін. Ідею підхоплює спортивний директор клуба Рустем Сайманов, що взявся роз'ясняти всьому білому світу, який він - новий "Рубін".

- Із самим Ребровим домовилися дуже швидко, - говорить Сайманов. - Відчуваю, йому було цікаво спробувати себе в чемпіонаті Росії. До того ж у київському "Динамо" не цінують вікових футболістів. Не те, що в нас.

- Три слова Юрія Сьоміна: "Ребров мені потрібний" - обійшлися Казані в зайвий мільйон?

- Це ви прямо в десятку! Суркіс, спершу готовий був відпустити Реброва в "Рубін" безкоштовно. Цікаво вийшло: Сергій сказав нам, що не може поїхати з Києва, не попрощавшись із Сьоміним. Заглянув до нього. Юрій Палич моментально підняв шум. Подивилися б ви на нього в ту хвилину - це була істерика! Варіанта залишалося два: або платити за Реброва, або чекати до літа, коли в нього закінчиться контракт. І ми розсудили - раз нам гравець потрібний, забираємо негайно. Мільйон так мільйон.

- Ви не приховували, що рішення про перехід у "Рубін" далося нелегко. Що було проти?

- "Динамо" - команда, в якій збирався закінчити кар'єру. У Києві з дружиною побудували будинок, син займається в динамівській школі. Не планували нікуди зриватися.

- Пам`ятаєте реакцію Юрія Сьоміна, що почув від вас: "Іду"?

- Про бажання залишити "Динамо" Юрію Паличу сказав до його першого тренування. Для себе на той час визначився. Утомився від розбіжностей із Сабо, конфліктів з уболівальниками, що кричали: "Пора на пенсію!" Ігор Суркіс дав згоду на пошук нової команди. Узимку її знайшов. Але тут призначили Сьоміна, що заявив: "Реброва не продавати, контракт продовжуємо". На жаль, підписання договору постійно відкладалося. І коли мене запросив "Рубін", усе-таки вирішив піти.

- Казань, виходить, отримала вас дивом?

- Так. Не звернися "Рубін" саме тоді - можливо, після повернення з іспанського збору "Динамо" продовжило б із мною контракт. Мені подобалося працювати із Сьоміним, у нас чудові відносини, але... Бачив, як "Рубін" боровся за мене. Цій команді я дійсно необхідний.

- Син ваш восени був на програному київським "Динамо" матчі з Ахтиркою - і на трибуні наслухався про батька всякого.

- От вам одна з причин, чому розстався з "Динамо". Занадто неоднозначно сприймали те, що в 33 роки виходжу в основному складі. Як же мені це набридло! У Росії не настільки пильно вдивляються в паспорт. Подивіться, що зараз відбувається в Києві з Ващуком...

- Що?

- Усі розуміють - гравець високого рівня. Але говорять, що захисникові "Динамо" не може бути 33 роки. І людина не грає. Візьміть "МЮ", "Мілан", колишній "Арсенал". Середній вік футболістів - за тридцять років. Ці гравці не бояться ніякого суперника. Команда повинна мати трьох-чотирьох ветеранів, на них можна покластися. У "Вест Хемі" я заходив у центр "квадрата" як наймолодший. У 31 рік вважався юніором! А навколо мене були люди, яким 34, 36... Шерінгем, з яким подружилися, тільки зараз оголосив, що закінчує. У 41 рік!

- Знаєте, що стали в цьому чемпіонаті єдиним футболістом, що забивав ще у вищій лізі СРСР?

- Титов хіба не грав у союзному чемпіонаті?

- Ні.

- Ви мене здивували. До речі, два своїх гола за "Шахтар" у чемпіонаті СРСР прекрасно пам'ятаю. Програвали в Єревані - 0:2, вийшов на заміну і забив. А далі ствся гол київському "Динамо" у Донецьку. Зрівняв рахунок хвилин за десять до кінця. Побіг, захлинаючись від радості, - але, крім мене, ніхто не радувався...

- Чому?

- Догадайтеся самі. Напевно, матч був "не такий".

- У роздягальні дісталося за непотрібний гол?

- Ні. Ми адже пропустили хвилин через п'ять.

- Валерій Газзаєв у 95-м року намагався перевезти в "Аланію" Андрія Шевченка. Вас у чемпіонат Росії не переманювали?

- Була у вас така команда - "Асмарал". Людина за мною приїжджала ще в Донецьк. Умовляв зі страшною силою, години два слідом бродив. Потім стомився, говорить: "А ну почекай, я поїм". Дістав із сумки огірок і почав хрумкати. Я зрозумів, наскільки все серйозно.

- Чи не тоді вам обіцяли персональний літак?

- Так, це він говорив, пережовуючи огірок: "Завтра пан Аль-Халіді надішле за тобою літак..." Пізніше "Спартак" цікавився. Але перейти туди з київського "Динамо" було нереально. Мене б нізащо не відпустили.

- У спортсменів розвита інтуїція. Як би склалася ваша доля, якщо б погодилися на "Асмарал"?

- Я ніяк там не міг опинитися. Зовсім не бажав такого повороту в долі. З Горлівки 17-річним переїхав у Донецьк і тут якась Москва... Ні. Та й "Асмарал" не виглядав командою, заради якої можна кинути усе.

- Ви розкрилися б у будь-якій країні, при будь-якому тренері?

- Не упевнений. Я знав сотні 15-річних гравців, яких називали талановитими. А через два роки вони зникали. Проривалися інші. Думаєте, у донецькому інтернаті я вважався найбільш перспективним?

- Ні?

- Подавав якісь надії, не більш того. У наш інтернат із всієї області зібрали хлопців. Але до вищої ліги догралися лише троє - я, Співак і Коваль.

- І ваша кар'єра могла обірватися. У 94-му році консиліум з восьми професорів вирішив, що Реброву краще зав'язати з великим футболом.

- Мені не говорили, що треба закінчувати. Просто попередили, що грати не буду довго. Операція була складна. Зашкодив хрящ у коліні. Хірурги усе прочистили, але не бралися пророкувати, коли виросте новий хрящ. А без нього бігати не міг. Чекав півроку. Лікувався в Німеччині - от там деякі лікарі говорили, що з такими травмами важко повноцінно рухатися.

- Хто вам, молодій людині, так розвернув коліно?

- Сам. Коліно рідке буває травмоване через те, що по ньому вдарили. Якщо таке відбувається, це жахливо: нога йде в одну сторону, колінка в іншу.

- У вас був інакше - удар, і ніякого болю?

- "Ніякого болю"? Ви що?! Біль пекельна! Недавно на іспанських зборах вивернув те ж коліно в грі з "Ростовим". Бив по м'ячу і почуваю: коліно "іде". Такий біль, що відразу думка - від ноги нічого не залишилося.

- Якось Йожеф Сабо повідав, що тільки він врятував Реброва для футболу. Відшукав потрібного лікаря, переконав Суркіса заплатити 50 тисяч доларів за операцію...

- Бачив це інтерв'ю. Марення. Сабо багато чого говорить. Я навіть не утримався, відповів йому в українській пресі по всіх пунктах. Є тренери, що взяли моду коментувати події навколо Реброва. Особливо - переїзд у Казань. Згадують усе. А навіщо, ви розумієте?

- Навіщо?

- Щоб залучити до себе увагу. Уже Сабо, то точно не вправі коментувати мої вчинки. Це моє коліно, моє життя - що він лізе? Кому потрібна його точка зору? Проблема ще й у журналістах. Ребров перейшов у "Рубін" - вони почали дзвонити всім підряд. І по газетних сторінках несеться "думка фахівця". Читав купу коментарів по своєму переходу від людей, прізвища яких чув у перший раз. Що за "фахівці"? Відкіля вони взялися? Як міг Сабо заявляти, що "уболівальники не зрозуміють Реброва і узагалі від нього відвернуться"? От ця фраза мене образила. Сабо намагається своїми висловлюваннями настроїти фанатів проти Реброва. Ніби-то я відправився в "Рубін" винятково через гроші.

- Деякі тренери запевняють, що "Ребров дуже підданий травмам". Теж нісенітниця?

- Узимку пройшов з "Динамо" усю предсезонку і жодного разу не звертався до лікарів. Але за п'ять днів до закінчення зборів у боротьбі за м'яч приключився цей епізод з коліном. Знаменитий київський лікар Ярослав Лінько сказав, що на лікування піде від чотирьох до шести тижнів. Таке ушкодження міг отримати кожний. Колись у "Динамо" не було розумного тренера з фізподготовки, з'явився він лише з приходом Сьоміна. І всі попередні травми були пов'язані з надривами м'язів. Це говорить про що?

- Про що?

- Твої м'язи не готові. Ще в "Динамо" практикувався один момент. Коли гравець отримує надрив м'яза, йому потрібно на відновлення три-чотири тижня. Але якщо ти потрібний - ці терміни намагаються здавити. Ти виходиш і отримуєш рецидив. Сабо краще усіх знає, що в "Динамо" футболісти основного складу грають після травм раніш, ніж рекомендують лікарі.

- В іншому інтерв'ю Йожеф Йожефович заявив, що зліг з інфарктом після того, як дізнався - його київське "Динамо" продало гру "Металістові"...

- От! Нормальна заява? Я не представляю, щоб гравець київського "Динамо" здавав гру. Щоб навіть подумав про це. У Сабо нав'язлива ідея, з якою він живе багато років. Скільки він керував київським "Динамо", стільки про це повторював. І в роздягальні, і на прес-конференціях.

- Як реагували?

- А що могли йому сказати? Що не здавали гру? Що Сабо краще звернутися до лікарів, а не до журналістів? Друга його нав'язлива ідея - гравці "плавлять" головного тренера. Із Сабо ми немов повернулися на двадцять років тому. Ніяк не очікував, що людина може в п'ятий раз очолити одну команду. Тим більше якщо ця команда - київське "Динамо". Дотепер не можу зрозуміти, чому прийняли таке рішення. Спонтанно відбулося: "Усе, Дем`яненко більше немає, Сабо в п'ятий раз погодився..." Хоча до цього на кожнім куті повторював: "Так ви що?! Ніколи не повернуся, хочу поберегти здоров'я". А потім повідомив, що "його умовили". Думаю, умовляли недовго.

- Відразу зрозуміли, що з його приходом чекає "Динамо"?

- Усі говорили про це - нічого путнього не буде. Поки грав за кордоном, ця людина вже приходила "рятувати "Динамо" - і затаскувала в болото остаточно. Жодного доброго слова в команді про нього не чув. Хлопці глузували з інтерв'ю Сабо, у якому він розповідав на повному серйозі: мовляв, у 90-х я таку команду зліпив у Києві, що Лобановському залишалося прийти на все готове і виграти. Адже ніхто не забув, що при Сабо ми програвали в єврокубках усім підряд - "Ксамаксу", "Рапіду"...

- Ще хоч про один тренер у вашому житті залишив не найкращі спогади?

- Так. Я звик працювати з тренерами, що мене розуміють. І намагаються пояснити, чого хочуть. Коли в Англії зштовхнувся з Гленном Ходдлом, нічого зрозуміти не міг. От із Джорджем Гремом у перший рік був відмінний контакт. Я тоді забив 12 м'ячів. А при Ходдлі відразу втратив місце в складі. Той не утомлювався повторювати: "Сезон довгий, ще зіграєш". Час йшов - а я не грав.

- З Англії ви перебралися в "Фенербахче". Але і там сіли на лавку.

- Команду прийняв Крістоф Даум і попередив, що слідом за ним приходять сім футболістів. Усі вони будуть грати. Хоча за пару місяців до цього Даум зазивав мене в "Аустрію", з якою працював.

- Серед семи гравців Даума були нападники?

- Двоє. Даум принаймні поводився чесно. На відміну від Ходдла.

- Андрій Гусін їздив на перегляд у якусь команду Даума. І той на співбесіді засипав його дивними питаннями: " чи любиш ти футбол, як люблю його я?"

- На мене він теж загадкове враження справив. Якось "Фенербахче" їхав на збори в Німеччину, а я через проблеми з візою добирався самостійно. О першій годині попівночі доїхав до готелю, де зупинився "Фенербахче", - і застав усіх тренерів на чолі з Даумом у холі. Розмовляли за пивом. Даум мене побачив, привітав. Запросив до себе за столик - і відразу налив здоровенну чарку горілки: "Давай, пий". Так я, відповідаю, горілку не вживаю.

- Ніколи не пили?

- Ніколи. Можу дозволити собі келих вина, але тільки не горілку. Даум вразився, прямо як ви зараз: "Ти, росіянин, - і не п'єш горілку?! Що будеш?" - "Ну пива трошки налийте..."

- Налив?

- Налив баддю - літра в два: "Пий!" Довелося випити. От цим Даум мені і запам'ятався. Але тренер він дійсно класний - при ньому в "Фенербахче" багато чого змінилося до кращого. Стали чемпіонами. Було цікаво, навіть при тім, що я рідко виходив на поле. Пам'ятаю, коли святкували чемпіонство, половину Стамбула було обвішано жовто-блакитними прапорами "Фенербахче". Величезне полотнище повісили на знаменитому мосту над Босфором. У той день на "Євробаченя" приїхала Руслана. "Як же тут нашу Україну люблять! - зворушувалася. - Усюди наші, жовто-блакитні"...

- Володимир Бесчастних розповідав, як вас у ресторані турбував якийсь фанат.

- Програли божевільне дербі "Галатасараю", а ввечері пішли в ресторан. У дружини Бесчастних був день народження. За сусіднім столом сидів уболівальник "Фенербахче", помітив нас. Мені на англійській видав: "Відзначаєте поразку?" З нами були Вовки друзі, російські хлопці могутньої статури. Піднялися: "Що зробити з цим турком?" А той угамуватися не міг, щось доводив...

- Побили його?

- Ні. Через десять хвилин у ресторан набігли журналісти. Ми відразу згорнулися, але наступного дня усе було в пресі.

- Рідкий футболіст у Туреччині уберігся від конфлікту із уболівальниками.

- Випадок у ресторані - дрібниця. Справжнє лихо було біля стадіону. Їдеш на гру - відхиляєшся від каменів, що кидають по вікнах автобуса. Виходиш на поле - шпурляють цеглини, апельсини, черевики, телефони... Грали на виїзді з "Бешикташем", пішли з турком розминатися - і раптом у нас із трибун полетіли камні. Свистять поруч з головою. Турок випалив: "Бігцем під навіс, а то зашибуть".

- Камені вони із собою на стадіон притягли?

- Ні, з-під лавок ухитрялися виколупувати. Дивно, як весь стадіон не розібрали. Для мене було дико все це бачити. До речі, коли в наступному колі грали з "Галатасараєм", я знову вражався. Опівдні вмикаю телевізор - показують повний стадіон. А матч о сьомій годині вечора. Запитую хлопців, і мені пояснюють: гра найважливіша, тому на ринку продають по 10 - 15 квитків на одне місце. Люди приходять з цим квитком на стадіон ранком - і жаряться до стартового свистка. Ніхто їх уже не зжене.

- А в Англії через конфлікт із фанатами вам навіть довелося найняти охорону.

- Що за дурниця? У цій країні з уболівальниками в мене ніколи не було проблем. Так що й охорона була ні до чого. Узагалі не зустрічав футболістів, які б користувалися послугами охоронців. Хіба що Шевченко, та й то з ініціативи клуба.

- У "Мілані"?

- У "Динамо". Андрій догравав у Києві останні місяці. Вже оголосили, що влітку перебереться в Італію. Час був неспокійний, от йому і виділили охоронців. Шевченко скрізь з'являвся в їхньому супроводі. У команді багато з цього приводу жартували.

- Як поясните провал Шевченка в "Челсі"?

- Не хочу коментувати. Вийде теж "думка фахівця". Андрій - мій друг. Дотепер хвилююся, коли не бачу Шевченка в основі "Челсі". Скажу так: футболістам пострадянського простору дуже важко виявити себе в Англії. З майстерністю порядок, але звикнути до менталітету тренерів непросто. Шевченко - великий гравець. Такий майстер не може сидіти на заміні, нехай і в кращій команді світу. Але я адже теж суджу винятково по газетах, хто Андрія запрошував: Абрамович або Моурінью...

- От і запитали б його як друга - хто запрошував.

- Не можу задати Андрієві таке питання. Неетично.

- Переїжджаючи в Англію, з вами не радився?

- Представте ситуацію: іншого мого товариша, Андрія Вороніна, теж запрошують в Англію. Що він повинний у мене запитувати - чи гарна команда "Ліверпуль"? Чи легко грати в прем'єр-лізі? Смішно. Воронін із Шевченко переходили в клуби, про які можна тільки мріяти. І мені огидно читати, як ті ж "фахівці" обговорюють: "Зараз Андрієві краще піти з команди, він не тягне..."

- Здається, англійська прем'єр-ліга вразила вас по-справжньому в грі з "Фулхемом". Тоді вам нашвидку заштопали розсічену голову - і виштовхнули назад на поле...

- Було. Не представляв, що таке можливо. З розбитою головою спочатку стояв на брівці, обличчя залите кров'ю. Мені говорять - пішли в роздягальню. Думав, мене замінили. Хвилин за п'ять зашили голову: "Йди грати".

- Відмовилися?

- Вийшов. Навіть гол забив, це був кубковий матч.

- Слово "подвиг" хтось вимовив?

- Ніхто. Після матчу з дружиною посміялися, і усе. Згадали київські розповіді про Колотова, у якого "вискочило" коліно, замін не було - він догравав на одній нозі. І теж забив. З Колотовим я був близько знайомий. Вражався, як людина може стільки курити.

- Мало хто має право судити про захисників так, як ви. Геніїв оборони зустрічали?

- Сол Кемпбелл. Вважається, гравці з такими габаритами - неповороткі, але до Кемпбелла це не відноситься. Обіграти його один в один неможливо. В Англії, до речі, усі захисники як на підбор - здорові, витривалі, із тренажерних залів не вилазять. Але той же Кемпбелл лише на полі виглядає грізно. У житті він зовсім інший. Скромний, тихий хлопець.

- Найдивніша людина, які зустріли в Англії?

- Тедді Шерінгем. Коли відзначали його 39-річчя, у мене в голові не укладалося - як людина в такому віці грає в прем'єр-лізі? Звичайно ветеранам дають невеликі послаблення, але це не про старину Тедді. На поле вкалував нарівні з усіма, потім ще йшов у тренажерний зал.

Інший цікавий персонаж - захисник Бен Тетчер з "Тоттенхема". Своїх в образу не давав. Один раз під час матчу під мене хтось грубо підкотився. Бен на ходу шепнув: "Не хвилюйся, я запам'ятав номер". І через пару хвилин так в'їхав у цього хлопця, що той полетів за рекламні щити. А Тетчер покрокував у роздягальню, не чекаючи арбітра, що вже біг до нього через усе поле з червоною карткою. Постійно влипав у якісь історії. Заселилися, пам'ятаю, напередодні гри в розкішний готель. Ранком спускаюся на сніданок, бачу - перед входом у ресторан на підлозі валяється великий горщик із квіткою, грудки землі. Хлопці говорять: "Це Бен вирішив підкат на горщику відробити..."

- Відчувається - нудьгуєте ви по англійському футболі.

- І не приховую! Будь-який футболіст, що пограв в англійській прем'єр-лізі, мріє туди повернутися. Незабутній час. Там чесна чоловіча боротьба. Ніяких ударів нишком і симуляцій. Тому там практично немає гравців з Південної Америки. Правда, найбільш підлий захисник, з яким коли-небудь, зіштовхувався, - англієць.

- Хто ж?

- Стюарт Пірс. Поки стоїш без м'яча, запросто міг підійти, віддавити тобі ногу, так ще і матом обкласти. Неприємний тип.

- Віктор Леоненко якось сказав: "Ребров - гравець тільки для київського "Динамо", узагалі не повинний був нікуди їхати".

- Вітя в серцях здатний наговорити чого завгодно. Журналісти напишуть - і от вам, будь ласка, "сенсація". Вітя видає сенсації за секунду. Але він мій друг, я на нього не ображався. Час від часу заїжджав до Леоненко. Зараз, щоправда, буваю рідше.

- Чому?

- Колись Леоненко вів замкнутий спосіб життя, набрав вагу, майже не виходив з дому. Тепер займається чимось у футболі. Я радий. От, історію згадав. У 98-му ми гриміли в Європі. У Лізі чемпіонів пройшли ПСВ, "Барселону", "Реал". Вітя отримав травму. На зборах попереду грав я із Шевченко. Нарешті Леоненко залікував болячки. Сидимо за столом усією командою, з'являється Вітя: "Ну що, молоді? Вибирайте, хто буде відпочивати, - Папа видужав..." Уся команда полягла від реготу.

- Леоненко не виходив з будинку, переживаючи відхід з футболу?

- Напевно. Коли грав, було достатньо пропозицій із-за кордону, але його не відпускали. І це Леоненко надломило.

- А у вас бували депресії?

- Коли в мене депресія - рятують дружина і син. Якщо щось не виходить, намагаюся більше працювати. Ходжу в тренажерний зал, залишаюся після тренування. Важливо, як поводиться тренер. Чи поважають його футболісти, що сидять у запасі. Якщо в них такий же настрій, як у тих, хто грає, - виходить, зроблена гарна команда.

- А ваш агент Шандор Варга розповів, що з вами відбувалося в Англії: "У Реброва така депресія, що дружина не може з ним нормально розмовляти".

- Варга перебільшив. Коли бачилися в Лондоні, я дійсно був розстроєний. Без пояснення причин маринували на лавці. З кожним днем ставало усе гірше і гірше. У якийсь момент готовий був поїхати на край світу - аби грати.

- Єгор Титов згадував, як приїжджав в Англію. Провів у вашому домі пари днів, а на третій ледь здурів від нудьги.

- Єгор тоді збирався в Таїланд із дружиною, заїхав на кілька днів до мене. Можливо, жив відпусткою. Дивно, що Англія йому прийшлася не по душі.

- Зустрічали ще людину, якій Лондон не сподобався?

- Ні. Єгор - перший. Лондон не може не сподобатися. Стільки парків, стільки усього, чого немає в нас... Будинок у Лондоні залишився. Швидше за все, жити будемо там, син без цього міста не може. За моїми спостереженнями, того, хто хоча б разок побував в Англії обов'язково тягне туди.

- Англійська байдужість не дратувала?

- Не розумію, що таке "байдужість". Говорять, англійці холодні. Мені так не здалося. Дуже відкриті люди. Завжди посміхаються. Хоч іноді краще ці посмішки тримати при собі.

- Канчельскіс нині в Новотроїцьку замовляє чай з молоком. Ви теж любите?

- Чай з молоком не люблю. Англійських звичок я із собою не привіз. До звичайного чаю мене турки заоохотили, кожних двадцять хвилин п'ють. На базі "Фенербахче" була спеціальна кнопка. Натискаєш - чай приносять.

- Правда, що їздили по Лондону на Mercedes з київськими номерами?

- Так. У мене там було дві машини, і обидві з київськими номерами. Друзі переганяли, це нескладно.

- Чи не простіше було б купити автомобіль там?

- А вам легко було б пересісти за праве кермо? Я один раз проїхав - усі бордюри були мої. І як їздять на таких машинах?

- Назустріч потокові не поїхали жодного разу?

- Якось було - у Києві. Тільки повернувся з Англії і зрозуміти не міг, що люди роблять на моїй смузі. Слава богу, обійшлося.

- З Лобановським з Англії продовжували спілкуватися?

- Звичайно. Не було випадку, щоб мене викликали в збірну і ми не поговорили. Часом Лобановський сам дзвонив мені в Лондон. Дружина ціпеніла, коли чула в трубці його голос. Дзвінок Лобановського для неї був... Не знаю... Начебто Сталін подзвонив. Валерій Васильович намагався підтримати, коли я перестав грати в "Тоттенхемі". Напевно, відчував і свою відповідальність. Те, що я вибрав саме цей клуб, - у першу чергу рішення Лобановського. Пропозицій вистачало і раніш, але він не бажав мене відпускати. А варіант із "Тоттенхемом" був вигідний усім. Вдобавок з "Динамо" уже поїхали за кордон Шевченко, Каладзе, Лужний.

- Той же Каладзе збунтувався, коли його не хотіли продавати в "Мілан". Ви б так змогли?

- Ні. Лобановський для мене був як батько. Якби він і у випадку з "Тоттенхемом" сказав: "Залишайся", - я б нікуди не пішов.

- Валерій Васильович періодично дивував футбольний світ: "У нас Роналдо грав би в "Динамо-2", "Гравець не повинний думати, за нього думаю я", "В усьому "Динамо" не палю я один".

- Мені запам'яталася фраза про Ширера, що за гру десять разів торкнувся м'яча, але забив два голи. На Лобановського це не справило враження. "У мене Ширер до складу не проходив би, - відрізав. - Нападник зобов'язаний "пахати" разом із усіма". Ми намагалися його переконати, мов, нехай не бігає, якщо в кожнім матчі робить "дубль", однак Валерій Васильович думки не змінив.

- Навантаження в нього і дійсно були дивовижні?

- Ще б пак! Не просто так говорили, що в "Динамо" більше п'яти років футболісти не витримують. Знаю гравців, що на зборах, дуріючи від нескінченних кросів, спеціально вставляли палець у дверний проріз - аби скоріше виїхати додому. Тоді нам здавалося, що без таких навантажень нікуди. Але, погравши в Європі, розумію - це вчорашній день. Сьогодні усі працюють інакше.

- Найважча вправа Лобановського?

- Давайте не будемо лякати дітей...

- Ви із самого початку розуміли, що спроби "Динамо" знайти "другого Лобановського" - шлях у нікуди?

- Тренери, що потім очолювали "Динамо", може, і не хотіли планувати свою роботу по принципах Лобановського. Але після нього залишилася комплексна наукова група, вона і займалася підготовкою до сезону. Сьомін - перший тренер, при якому в "Динамо" змінилося усе. Приміром, взяли італійського тренера з фізпідготовки. Президент клуба прислухається до Сьоміна, у нього величезний авторитет. Його попередники в "Динамо" не могли нічого змінити, були занадто керовані. Юрій Палич - не такий. Це та людина, якої не вистачало "Динамо". Він притягає гравців своїм відношенням. Нікого з тренерів після Лобановського команда не поважала так, як Сьоміна.

- У кожнім інтерв'ю вас запитують про радіо. Хоббі живе?

- А те! Я и в Казані вже зустрічався з радіоаматорами. У мене в багатьох містах повно таких знайомих. Якось перед вильотом у Нью-Йорк зв`язався з місцевим радіоаматором. Жодного разу його не бачив, поняття не мав, скільки йому років. Розповів, коли прилітаю, він відповів - зустріч, поспілкуємося. Виходжу з аеропорту Кеннеді - стоїть дід. У руках табличка з моїм позивним.

- Газети писали, що ви спілкувалися по радіо із Саддамом Хусейном. Набрехали?

- Кореспонденти усе переплутали. Я спілкувався з іншим Хусейном - королем Йорданії. Серед радіоаматорів багато відомих людей - Уейн Гретцкі, іспанський король Хуан Карлос, принц Монако Альбер, космонавт Сергій Крикальов... У кожного свій позивний, але мало хто афішує справжнє ім'я.

- Чим вас затягло це радіо?

- Батько все життя керує кружком радіоаматорів у нашій рідній Горлівці. Удома стояла радіостанція, і я з дитинства дивився, як батько вечорами зв'язувався з людьми на іншому краю світу. Не розумів: як можна з Горлівки спілкуватися з Австралією без усякого телефону? Поступово сам втягся.

- Навіть стали чемпіоном світу!

- Це не так важко, як виграти чемпіонат світу з футболу. Головне - гарна апаратура і досвід. Правила прості - треба за визначений проміжок часу установити якнайбільше зв'язків з радіоаматорами. Найкраще самому давати сигнал з якого-небудь куточка між Європою й Америкою. Я вибрав Барбадос. Років сім назад їздив туди у відпустку. Дружина із сином відпочивали в готелі, а я орендував радіоустаткування на 48 годин - стільки тривав чемпіонат по моїй категорії.

- Дві доби не спали?

- Так. Пив каву, дружина тягала якусь їжу. Але, коли ти дійсно чимось захоплений, час летить непомітно. Хоча зараз на таку авантюру - відсидіти 48 годин без сну - я б не наважився.

- Що отримали за перемогу?

- Пам'ятну дошку. Її пізніше надіслали поштою.

- Дмитро Парфьонов один раз допомагав вам посилати сигнали. Потім цю ніч назвав "жахливою".

- "Допомагав" - гучно сказано. Це було на базі в Конча-Заспі, де з Дмитром жили в одній кімнаті. Йшли якісь змагання серед радіоаматорів. Я працював усю ніч, а він намагався заснути під мою абетку Морзе.

- Чули, через проблеми із сусідами вам довго не вдавалося встановити на свій лондонський будинок радіоантену?

- Була антена, але коли їхав - зняв. Проблема із сусідами час від часу виникає.

- Їх можна зрозуміти: приїжджає якийсь іноземець, щось прибиває до будинку...

- Так при чому тут "іноземець"? Просто заселився у фешенебельний район, там до антен не звикли. В Англії до цього відносяться серйозніше, ніж у нас. За законом ти повинний пройти багато процедур, перш ніж установити антену. Добре, пройшов. І тут відкрився новий пункт: якщо після всіх перевірок хтось із сусідів незадоволений, ти будеш змушений згорнути апаратуру. Що незабаром і відбулося.

- Зараз будинок стоїть порожнім?

- Дружина часто туди літає. Коли в мене відпустка, приєднуюся. Кожний Новий рік там проводимо.

- Варга не лукавить - у вашого сина і дійсно видатний футбольний талант?

- Як визначити, наскільки талановитий семирічний хлопчисько? Так, у нього велика любов до футболу. На тренування біжить з радістю. Це важливо. Але нав'язувати йому м`ячик, я не буду. Мене мама віддала у футбольну секцію років у дев'ять. До цього ганяв у дворі. Ще невідомо, яка школа краще: та, у якій займається син, або вулична, котру пройшов я.

rebrov_velyka.jpg (89.49 Kb)

- З Варгой продовжуєте співробітничати?

- Звичайно.

- Але вашим переходом у "Рубін" займався Герман Ткаченко.

- Займався Варга, а Германа знаю ще з Горлівки. Півроку назад мої справи складалися погано, конфліктував із Сабо. Тоді і сказав Ткаченко: якщо запросять у Росію - поїду з задоволенням. Схоже, він пам'ятав цю розмову і поговорив з керівництвом "Рубіна".

- Кержаков якось сказав: "Сподіваюся до 35 років заробити стільки, щоб зав'язати з великим футболом". Розумієте такий хід думок?

- Ні. Упевнений, і в 35 років Кержакову буде хотітися грати у футбол. Інше питання, чи дозволять травми, що отримує будь-який нападник. Якщо убережеться від серйозних, може грати до сорока. Як Шерінгем.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

РЕБРОВ: СЬОМІН, АНГЛІЯ І САБО

Останні новини

Паралімпійські ігри. Медалі

Вибір редактора

Ліга чемпіонів. Результати чвертьфіналів