Надія українського боксу - про кар’єру, досягнення та війну

Блоги та авторські матеріали — 15:50, 30 Лист 2022 — Андрій Петренко Переглядів: 1603

Поділитись:

Історія Івана Сапуна, який в цьому році став бронзовим призером чемпіонату Європи, схожа на казку чи на справжній мотивуючий спортивний фільм. Українець, увесь міжнародний досвід якого вмістився в кілька місяців, встиг стати призером двох чемпіонатів Європи – серед спортсменів до 22 років та дорослих, "завіруситися" в інтернеті та отримати звання найкращого боксера Києва.

На відміну від багатьох своїх колег Іван ще в 14 років розмірковував, чому присвяти життя – спорту чи музиці, а переїхавши до Києва працював різноробочим на будівництвах та охоронцем, аби втілити в життя свою мету. Поки що це йому непогано вдається.

Історія Івана Сапуна, який в цьому році став бронзовим призером чемпіонату Європи, схожа на казку чи на справжній мотивуючий спортивний фільм. Українець, увесь міжнародний досвід якого вмістився в кілька місяців, встиг стати призером двох чемпіонатів Європи – серед спортсменів до 22 років та дорослих, "завіруситися" в інтернеті та отримати звання найкращого боксера Києва.

На відміну від багатьох своїх колег Іван ще в 14 років розмірковував, чому присвяти життя – спорту чи музиці, а переїхавши до Києва працював різноробочим на будівництвах та охоронцем, аби втілити в життя свою мету. Поки що це йому непогано вдається.

- Іване, за останні півроку кілька українських боксерських відео стали вірусними. Перше - з вашим вигуком "Слава Україні" та потужною відповіддю із зала "Героям Слава" на чемпіонаті Європи. Це експромт чи запланована акція?

- Я не вперше це робив. Це давня історія. Це не заготовка, просто хотів продемонструвати, що я з України, наша країна бореться за свою незалежність і майбутнє. Я не розраховував, чи хтось відповість, чи ні. Це просто стан душі та поклик серця.

У нас просто надзвичайно дружня команда, всі один одного дуже підтримують. На моєму бою було дуже багато наших хлопців, вони – відповіли.

- Друге вірусне відео – тренування молодіжної збірної на базі в Конча-Заспі при світлі ліхтариків мобільних телефонів.

- Так, бачив його. Повага до хлопців. Зараз усім із відключеннями світла доводиться коригувати свої тренування. Оскільки місце де я тренуюсь – спортивний клуб "Вітязь" - учбовий заклад, то світло у нас відключають у другій половині дня. Тому зранку проводимо роботу с парах, спаринги, а ввечері – снарядна робота, загально-фізична підготовка. Два тренування займають 4-5 годин.

Але з вимкненням світла є й свої плюси – люди більше почали спілкуватися. У нас до того ж дуже дружній колектив. Після тренувань часто йдемо до мене додому – граємо в настольні ігри, інколи в карти, спілкуємося.

- Сам винаймаєш квартиру?

- Ні, Федерація боксу Києва. Дуже вдячний Олександру Володимировичу Негоді, який нині очолює Федерацію боксу Києва, де в мене повірили, коли я ще не мав хороших результатів. Але вже тоді, мабуть, в мені щось розгледіли: винаймали квартиру, вирішували різноманітні організаційні питання.

- Ваші рідні зараз в Запоріжжі?

- Так, батьки, дядько. Наша квартира в Запоріжжі часткова розбита. Постійні обстріли. Так, для людей, які там живуть, суджу по своїм рідним, це вже звичне явище. Пристосувалися. Важко, але, як вони говорять, це наша земля, й ми нікуди не поїдемо.

Я сам із Запорізької області, й нашу громаду дуже часто обстрілюють. Навіть спілкуючись із рідними телефоном, чуєш вибухи.

- Як давно переїхали до Києва?

- В 2015-му році. Закінчив дев’ять класів у Запоріжжі, й переїхав у Київ, вступати в спортивний інтернат.

Взагалі, це цікава історія. Якщо говорити з сьогоднішнього досвіду, то можу пожартувати: до переїзду по-справжньому, точніше по професійному, боксом і не займався. Але мій запорізьський тренер вірив у мене й запропонував такий варіант навчання та розвитку. Подумав: чому б ні? Якщо не вийде поступити, то хоча б Київ побачу, погуляю.

Пам’ятаю, що приїхав о сьомій ранку, а спаринги в мене були заплановані на 12 годину дня. О сьомій ранку, до речі, приїхав й мій нинішній тренер - Олександр Станіславович Позняк. І весь час, усі ці п’ять годин він був зі мною: все показував, розповідав. Ще й жартував: "Мовляв, якщо ти не вмієш боксувати, чи погано відбоксуєш, я тебе приб’ю. Скільки часу на тебе витратив. Ти маєш нормально відпрацювати". Але вже після першого раунду першого боя тодішній керівник боксерського напрямку в інтернаті Віктор Павлович Хлистов сказав: "Ми тебе беремо". Його слова передав мені тренер, сказав: "Беремо, просто добоксуй". І скажу так: саме після переїзду я почав уже серйозно займатися боксом.

- Але ж зачекайте, ваш перший тренер, мабуть, бачив щось, що порадив самий такий розвиток твого життя?

- У Запоріжжі мене тренували Ігор Миколаєвич Байрак і мій рідний дядько, ще й хрещений батько Роман Миколаєвич Сапун. Він сам займався боксом, майстер спорту. Я тричі на тиждень займався боксом, а також ходив у музичну школу. Грав на віолончелі.

- Незвичне поєднання.

Так, погоджуюся. Але це не лише не заважало й приносило задоволення, а й допомагало. Річ у тім, що смичок ти тримаєш правою рукою. Оскільки я – шульга й боксую не в отордоксальній стійці, то ще таким чином розробляв і праву, передню для себе в боксі руку.

Тож переді мною був вибір – міг ще й довчитися в музичній школі й взяти напрямок освіти контрабас. Але я вибрав бокс, тому сталося як сталося. Але любов до класичної музики збереглася. Тренуюсь під рок, під класичну – відпочиваю.

- В школі вчилися добре?

- Нормально. Після переїзду в Київ оцінки погіршилися. Але вже тоді мабуть зрозумів, що ставку робитиму на спорт.

- Батьки просто відпустили в Київ?

Думаю, їм було важко, але вони розуміли, що цей мій шанс на життя, яким я тьфу-тьфу, поки користуюсь. Дядько щось говорив моєму батьку, але тато, як справжній голова нашої великої родини, рішення приймав самостійно. Гадаю, що він сам розумів, що є шанс, яким треба максимально скористатися. Й тоді почалися ці, так би мовити екстремальні тренування.

- Що маєте на увазі?

- По-перше, режим. Ти прокидаєшся о 8-й, ідеш на заняття. Об 11-й – у тебе тренування, потім знову навчання, а о 17-й – друге тренування. А ми з моїм тренером приходили о 10-й – за годину до основного тренування, потім займалися з усіма, а потім знову залишалися на самостійну роботу. Ввечері – так само.

- Це схоже на якийсь мотивуючий боксерський фільм…

- Якщо чесно, сам про це думав. Раніше, коли грошей не вистачало, підробляв і на будівництвах різноробочим, і в охороні. Але навіть за такого графіку тренування не пропускав. Старався так підібрати режим, щоб встигнути скрізь. Наприклад, в суботу в мене одне тренування, в неділю немає, то намагався працювати в ці дні. Було важко, але мав мету. А коли ти маєш мету й ціль, то знайдеш способи її досягти.

Мій тренер завжди мені казав: "Треба працювати, треба терпіти". Він усе розумів, але просто вірив у мене. За ці роки невдач вистачало й було досить багато, тому цінував і ціную кожну перемогу. Але завжди йшов з його девізом: "Треба ставати краще й ти до мети".

Олександр Станіславович Позняк – людина з таким ставленням до хлопців та спортсменів. Така ж історія зі вступом до київського спортінтернату та опікою від тренера була й у мого друга – він старший і поступав раніше. Зараз тренер для мене як другий батько. Він вірив і допомагав нам завжди, навіть, коли не було результату.

- В цьому році ви успішно виступили на континентальних першостях. А пам’ятаєте свої перші міжнародні змагання?

- Так, це був турнір Странджа в Болгарії. І перший між міжнародний бій був якраз проти цього англійця - Джорджа Кротті, за відео після бою з яким ви згадували. Тоді йому програв - дала взнаки нестача досвіду.

Після цього турнір тренер запропонував поїхати на чемпіонат Європи до 22 років, який проходив у Хорватії. Але не в своїй ваговій категорії ,а вищій, до 86 кілограмів. Подумав: як не як це шанс, треба їхати. Поїхав, став другим. Фінальний бій, як казали всі, був рівним. Але сталося, як сталося. Причому, перед фіналом зважився – вага була 81 кілограм. І це при тому, що я пішов на зважування після сніданку – переживав, що можуть взагалі не допустити. Добре, що все пройшло так, як треба.

На цей турнір підтримати нас приїхав Кирило Шевченко – він уже став президентом Федерації боксу України. Через тиждень – у мене новий міжнародний турнір, у Румунії, який був відбірковим до чемпіонату Європи серед дорослих. Виграв бій у суперника з Грузії, причому він в останньому раунді двічі так непогано мене вдарив головую, аж очі заплющилися. Але відбір я пройшов. Поїхав на чемпіонат Європи у Вірменію, де у півфіналі програв італійцю.

- По ділу?

- Взагалі до суддівства було багато претензій на цьому турнірі, й кількох наших боксерів просто вбили. Але щодо мене, то тут все по ділу.

- Але й реванш з Кротті також вдався?

- Так. Мені тренер навіть перед боєм казав: "Ти зараз не той Іван, що був два місяці тому". Та я сам це відчуваю, незважаючи на те, що міжнародний досвід, який отримав і маю, вмістився у два місяці.

- У вас олімпійська вагова категорія, в яку перейшов чемпіонт світу Олександр Хижняк. Усвідомлюєте, що вибороти ліцензію на Ігри в Парижі буде важко?

- Зараз буде чемпіонат України, потім – Європейські ігри, де будуть розігруватися ліцензії на Олімпіаду. Тому завдання номер один – виграти чемпіонат України, щоб потрапити на Євроігри. Далі – боротися за ліцензію. Будуть й інші турніри. І призери України також, думаю, отримають шанс поборотися за олімпійські ліцензії. Питання в тому, хто цей шанс отримає швидше.

Так, Олександр – дуже хороший боксер. Але крім нього в нашій ваговій категорії вистачає гарних бійців, яких треба перемагати, якщо, звісно, мрієш про Олімпіаду. Той же Богдан Толмачов, якому я програв у фіналі минулого чемпіонату.

З Хижняком ми перетиналися раніше лише на тренуваннях – робота в парах. З Толмачовим же боксував: перемагав його в юніорах, він мене – на молодіжному рівні, тепер – на дорослому. Тож завдання-мінімум – зрівняти з ним рахунок.

- Це найближче завдання. А глобальна ціль?

- В спорті, коли досягаєш однієї цілі, вона вже втрачає актуальність і треба рухатися до іншої. Зараз у мене мета – потрапити на Олімпіаду. Якщо виконаю її, буду прагнути виграти Ігри. Якщо вдасться – буду ставити іншу ціль. Тому, якщо чесно, навіть не знаю, що сказати про глобальну мету. Доки в мене є умови тренуватися, бажання тренуватися та боксувати, чому б не ставити максимальні цілі? Хоча, звісно, загадувати, а тим паче в нашій сьогоднішній ситуації, справа невдячна.

Плюс, все в мене змінюється так швидко, що спрогнозувати важко. Вчора я ще нічого не міг виграти, сьогодні – призер Європи.

- Вже готуєтесь під конкретних суперників на чемпіонат країни?

- Так, звісно. Зараз моєму тренеру став допомагати відомий у минуло український боксер Євгеній Барабанов. Він теж шульга, плюс людина з колосальним досвідом.

- Свої бої переглядаєш?

- Дуже рідко. Не полюбляю це. Мабуть, дуже самокритичний, задоволення від цього не отримую.

- Поразки переживаєш довго?

- Чотири-п’ять днів постійно думаю про них. До речі, мій тренер, це теж в собі тримає. Потім приходжу в зал, зустрічаюсь з ним, і він розказує, що треба виправити і вдосконалити.

- В своїй категорії ти - найвищий боксер?

- Один із. Чи допомагає це? Важко сказати. Я не завжди боксую на дистанції, можу й "зарубатися". У тій же Хорватії, де виступав у вищій категорії – боксував на дальній дистанції. На дорослому чемпіонаті Європи – йшов вперед і пресингував. Якщо подивитися мої бої, то, напевно, у всіх – перший раунд програв, далі йшов вперед і, як кажуть, "вигризав". Розумів і життя навчило, що шанс, який отримав, треба використовувати на максимум.

Артем Ганноченко

Джерело: champion.com.ua

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Іван Сапун

Надія українського боксу - про кар’єру, досягнення та війну

Останні новини

Вибір редактора

Журналіст: Миколенко - провальний експеримент для Евертона