ОЛІМПІЙЦІ-2008. Ірина Марлені - лідер завжди й у всьому

Для багатьох вболівальників саме з цієї спортсменки по-справжньому почалася жіноча боротьба. І справа не лише в тому, що вона стала першою в історії олімпійською чемпіонкою, здобула три поспіль перемоги на світових першостях і виграла безліч міжнародних турнірів та національних змагань. Щодня в світі спорту на п’єдестал сходять сотні атлетів, але імена одних потім можна розшукати лише в підсумкових протоколах, інші ж назавжди залишаються в серцях людей. Пояснити, що за магнетична сила притягує вболівальників, не змогла навіть сама Ірина Мерлені. Але ми, здається, знаємо, в чому таємниця популярності української борчині. Просто вона все робить з душею і для неї не існує жодного іншого місця. окрім першого. Скажіть чи багато ви знаєте спортсменів, які безапеляційно заявляють: я не виграв срібло. а програв золото!

СИЛА ТЯЖІННЯ КИЛИМА

Правду кажуть, талановита людина талановита у всьому. Ірина Мерлені не загубилася у вирі повсякденного життя, залишивши спорт після Олімпіади в Афінах-2004. Вийшла заміж за колегу по борцівському цеху Андрія Микульчина, народила чудового сина Артура. Організований нею міжнародний турнір ще довго згадуватимуть юні борці зі всієї України. Адже не щодня разом з ними на один килим виходять зірки вітчизняного шоу-бізнесу. Ірина вже й сама почала думати про кар’єру співачки, п’ять років навчання в музичній школі не пішли на марно. Але сталося те, чого вона сама не чекала – знову захотілося вдягнути борцівки. «Відверто кажучи, я не збиралася більше виходити на килим після того, як перемогла на Олімпіаді, - зізнається Ірина Мерлені. - Але поки є сили, потрібно боротися. Я відчула це і сказала собі якщо не зараз, то вже ніколи, адже залишалися півтора роки до Олімпіади в Пекіні». Наша розмова відбувалася в залі боротьби манежу ЦСКА ЗС України в Києві, на наступний день після XIV Міжнародного турніру з вільної та жіночої боротьби, присвяченому видатним українським борцям-чемпіонам Європи, світу та Олімпійських ігор. Ірина теж брала в ньому участь... тільки в якості коментатора телетрансляції.

- Звичайно, коментувати простіше, ніж боротися. Щоправда, для того, щоб робити це професійно, необхідно, як і в спорті, багато тренуватися. Розповідати своїм друзям про боротьбу це одне, а пояснювати, що відбувається на килимі для телеглядачів - зовсім інше. Мені ще далеко до справжніх професіоналів, – відверто скромничала Ірина. - Я нещодавно травмувала коліно на тренуванні, ми з тренером вирішили пропустити київський турнір і в кращій формі підійти до чемпіонату Європи. Зараз потрібно дуже уважно слідкувати за своїм здоров’ям, тренуваннями, дисципліною, режимом. Все підпорядковано підготовці до Олімпіади.

- Спортсмени, які після завершення кар’єри, стають тренерами часто зізнаються, що за учнів переживають більше ніж за себе. Ви відчули щось подібне, спостерігаючи із коментаторської кабіни за тим, що відбувалося на килимі столичного Палацу Спорту?

- Мені здається, що неможливо хвилюватися більше за когось іншого, ніж за себе, перейматися більше чужою боротьбою, аніж своєю. Звичайно, я вболівала і насамперед за українок. Мені дуже сподобалася, як з розумом підходила до кожної сутички Тетяна Лазарєва (до 55 кг), як боролася Світлана Саєнко (до 72 кг). Я бачила як наполегливо вони працюють, як прагнуть перемоги. Хоча, якщо зустрінеш цих дівчат в повсякденному житті, ніколи не скажеш, що вони займаються боротьбою.

- А чому ви тренуєтеся саме в залі ЦСКА?

- Я тренуюся не лише в цьому залі. Останній етап підготовки до важливих змагань - чемпіонату Європи й Ігор в Пекіні збираюся провести на олімпійській базі в Конча-Заспі. Влітку ми зазвичай перебуваємо на спартаківській базі в Алушті. А ще віднедавна відновилися мої тренування в училищі фізкультури у Львові. Там серед хлопців багато спаринг-партнерів в моїй ваговій категорії.

- Але ж у вас були досить напружені стосунки з місцевим спортивним керівництвом...

- Так і не лише з ним, а й з тренером Ігорем Духом. Але зараз ми віднайшли спільну мову, наше непорозуміння тривало лише якийсь час після Олімпіади. Вже не пам’ятаю хто зробив перший крок. Ігор Дух підходив до мене, вітався і казав, що двері залу завжди відчинені для мене. А ініціатива знову приїхати потренуватися туди належала мені. Ми вирішили разом готуватися до Олімпіади в Пекіні. Хоча офіційно моїми тренерами залишаються Олексій Мельник і Руслан Савлохов. З братом працюю вже багато років. Руслан Сосланович почав опікуватися мною одразу після Ігор в Афінах, коли я переїхала у київську квартиру, подаровану тодішнім мером Олександром Омельченко. Київ мене добре прийняв і відтоді вирішила представляти на змаганнях столицю.

ЧОТИРИ З СЕМИ

- Ні для кого не таємниця, що ви повернулися в спорт заради золота Пекіна. Як гадаєте наприкінці шляху ваша реакція буде такою ж яскравою й емоційною, як після перемоги на Олімпіаді-2004?

- Я думала, що буду тішитися, але не підозрювала, що до такої степені. Напевно це все через те, що сутичка була дуже складна і я до останньої секунди не знала чию руку підніме суддя. Важко передбачити, що буде в Пекіні. Якщо виграю, хотіла б … Хоча виграю, тоді й подивимося. Мені всі кажуть без упину, що там буде набагато складніше, ніж в Афінах. Тому що втриматися на верхівці важче, ніж зійти на неї.

- А ви пам’ятаєте, як і від кого почули новину про те, що жіночу боротьбу включено в програму Олімпіади?

- Я вже була на той час дворазовою чемпіонкою світу, ця тема часто обговорювалася в тренерських колах. Але я, відверто кажучи, не замислювалася над тим, чи буде в моєму житті Олімпіада. Знала лише одне, якщо жіночу боротьбу введуть в олімпійську програму, на мої плечі ляже дуже велика відповідальність. Я дуже хотіла виграти золото в Афінах. Рівень жіночої боротьби миттєво виріс після цієї новини. На наш вид стали виділяти багато грошей, тренери почали більше уваги приділяти дівчатам, відповідно збільшилася кількість жінок, що займалися боротьбою.

- Гадаєте, вам пощастило, що ваша вагова категорія опинилася серед тих чотирьох, в яких вирішили розігрувати нагороди Олімпіади?

- Звичайно, пощастило і не лише в цьому. Фортуна грає велику роль і сподіваюся вона не відвернеться від мене в Пекіні. Тренуються в поті чола всі, багато хто зганяє вагу чи навпаки добирає, щоб потрапили в олімпійську категорію, перемогти прагнуть всі, але перше місце лише одне. Взагалі, мені дуже прикро, що в жіночій боротьбі в олімпійську програму входять тільки чотири вагові категорії з семи. Є стільки чудових спортсменок, гідних нагород Олімпіади. Наша Наталія Синішин, японка Хітомі Сакамото, яка в шостий раз виграє чемпіонат світу у вазі до 51 кг. Кажуть, що для жінок додадуть комплекти нагород хоч би до Лондона-2012. Ми багато чим жертвуємо заради боротьби і хочеться, щоб це оцінили належним чином.

ТИ ЗАБУВАЄШ, СУПЕРНИЦІ - НІ

- Ваша спортивна біографія має грецьку сторінку обсягом в пітора роки. Скажіть, вас в цій країні досі вважають своєю чи навпаки там затаїли образу через те, що ви все ж повернулися на батьківщину перед Олімпіадою в Афінах?

- Маю чудові стосунки з греками. Свого часу вони просто не встигли підготувати документи, які дозволяли б мені виступати на Олімпіаді. Можливо, на краще, що все так сталося. В Афінах вони вболівали за мене. Та й зараз при зустрічі завжди вітаються, а на змаганнях підтримують. Хоча їм напевно шкода, що я не залишилась в Греції. Вони марили медалями тоді, а я була просто в чудовій формі перед Іграми-2004. Греки і запросили мене тому, що не сумнівалися, що здобуду олімпійську нагороду. До речі, вони були б не проти побачити мене під своїм прапором і в Пекіні.

- На пам’ять про той час вам залишилося прізвище...

- Не лише прізвище, але й купа друзів, яких бачила і на турнірі в Києві. Спочатку почувалася дуже незвично, яка ж я Мерлені! Але це прізвище стало мені рідним, після того як здобула під ним стільки перемог, виграла чемпіонат світу в Нью-Йорку, здобула золото Олімпіади. Зараз воно подобається мені навіть більше, ніж те, що мала від народження.

- В гімнастиці часто елементам присвоюють імена спортсменів. А в боротьбі є прийом Ірини Мерлені?

- Щоб цей прийом назвали моїм, потрібно дуже багато працювати і виграти з його допомогою Олімпіаду. В чому він полягає, не скажу, не хочу розкривати карти до Пекіну.

- Жіноча боротьба сильно змінилася за той час, поки ви були в декретній відпустці?

- Що року хтось йде зі спорту, і з’являється хтось новий. Спортивне життя недовге, важко втримуватися на високому рівні впродовж багатьох років. Виняток становить хіба що японська збірна. Там перемоги здобувають одні й ті самі спортсменки. Час спливає, а вони такі ж сильні й дисципліновані, як колись. Чоловіки часто розповідають, що раніше було важче виграти першість союзу, аніж чемпіонат світу. Але ж зараз кожна радянська республіка їде на змагання окремою збірною і конкуренції росте щороку. А дівчата все більше тренуються з хлопцями, вчаться в них технічності й жорсткості. Мені складніше, ніж багатьом молодим спортсменкам. Лякає думка програти і потім. коли ти всього досягаєш і стаєш чемпіоном, тобі вже нічого не хочеться, ти ніби пересичуєшся перемогами і славою, а на перше місце в житті виходять вже інші цінності, зокрема родина. Ти змушуєш себе забути, що переміг колись, кажеш собі, що ти ніхто і все треба починати з нуля. Але суперники при цьому на бої з тобою налаштовуються, як на найбільш серйозні і принципові.

КОРОННИЙ ПРИЙОМ ІЧО

- Поразка в фіналі чемпіонату світу не примусила пошкодувати, що повернулися у великий спорт?

- Ні, швидше навпаки додала мотивації. Хоча я дуже важко переживаю розлуку з сином. Спочатку плакала при кожній розлуці. Мені хочеться бачити, як він росте, посміхається, як у нього прорізаються зубки. Поки виступала на чемпіонаті світу, Артур був у моїх батьків у Хмельницькому. Мама говорила, що дивився мій виступ по телевізору, але емоцій ніяких не проявляв.

- Можливо, це легкі перемоги на туше в попередніх поєдинках чемпіонату дещо приспали пильність перед вирішальною сутичкою з Чихару Ічо?

- Ні, просто суперниці, які попадалися мені на шляху до фіналу, були набагато нижчі рівнем, ніж японка. Ічо на голову переверщувала всіх інших і фізично, і технічно, і психологічно. Я ще перед стартом турніру вважала її своєю головною конкуренткою в боротьбі за золото, і не помилилася.

- Як вийшло, що ви пропустили коронний прийом Ічо?

- На початку ніхто не хотів ризикувати. Чекали, поки випаде клінч. Отже перші два періоди пройшли в рівній боротьбі. А в третій двохвилинці суперниця просто виявилася витривалішою. Я пропустила підхід в ногу на тлі втоми. Прикро, адже ми припускали, що вона може скористатися цим прийомом і дуже багато працювали над ним під час тренувань.

- Скажіть, як тренерський штаб збірної відреагував на ваш програш?

- Ажіотаж довкола фінальної сутички був дуже великий. На межі були як українські тренери, так і японські. Звичайно, всі дуже переживали через мою поразку, спочатку навіть важко було говорити щось. Руслан Савлохов сварив хлопців, які програвали. Дісталося, зокрема й Ібрагіму Алдатову. А мене головний тренер збірної навпаки став заспокоювати. Звичайно, вказав на помилки, пояснив, де і що не так зробила.

- А можливо справа в нових правилах? Адже саме через них ви вспустили золото на чемпіонаті світу в Будапешті-2005?

- Справді, нові правила мені не дуже подобаються. Є різниця боротися спокійно впродовж трьох днів, або ж провести п'ять або шість зустрічей за один день. Я вважаю, що спортсмен і так явно сильніше, якщо набирає 5:0 або 5:1! У Будапешті я вела в загальному рахунку 3:1. За старими правилами могла просто відстоювати перевагу, а за новими - ні! До речі китаянка Рен, якій я програла на чемпіонаті світу два роки тому, в Баку теж виступала, щоправда, в іншій ваговій категорії до 51 кг

В ПЕКІН ЗА РЕВАНШЕМ

- В чому різниця між Іриною Мерлені, яка перемогла японку Ічо в Афінах, і Іриною Мерлені, яка через три роки програла їй в Баку?

- Я була набагато краще готова до Олімпіади. А коли ти упевнений в собі, і настрій на зустріч зовсім інший. А тут напередодні змагань я ще й простудитися примудрилася: у мене заболіло горло, почалася нежить.

- А на те, що ви встигли за цей час стати мамою, скидку не робите?

- Я роблю скидку на те, що не брала участь в серйозних змаганнях перед чемпіонатом світу. А польський турнір виявився набагато слабшим, ніж очікувалося. Хоча, безумовно, мені було дуже важко відновити форму після пологів. Тренера мене пошкодували і дозволили виступити в категорії до 51 кг на чемпіонаті України. Тому що зганяння ваги великий стрес для організму. Я почала тренуватися вже через півтора місяці після пологів, а через два - вийшла на килим в Хмельницькому. Першим суперником був мій брат Олексій Мельник.

- Ви зраділи чи навпаки засмутилися, що не змогли взяти реванш в японки Чіхару Ічо на Кубку світу?

- Старший тренер японської збірної, коли ми зустрілися на турнірі, відразу сказав, що вона не буде зі мною боротися. Напевно вони не хочуть, щоб я звикала до неї, як до суперниці, вивчала її. Ічо була там, але виходила на килим в зустрічах з іншими командами. Але сподіваюся, ми ще поміряємося силам і станеться це на Олімпіаді в Пекіні.

- Кубок світу – командний турнір. Вам прикро було, що інші дівчата не підтримали ваш переможний почин?

- Кубок світу в особистому заліку виграла не лише я, але й Світлана Саєнко. Я не звинувачую наших дівчат. Цей турнір не був для нас принциповим. Ми серйозно готувалися, але не прагнули виграти будь-якою ціною. Гадаю, тренери все одно задоволені. Україна єдина серед усіх команд в світі виборола чотири олімпійські ліцензії. Ми перевиконали план, адже сподівалися на два квитки до Пекіну.

СИН МЕНЕ ПЕРЕВЕРШИТЬ

- А чим ви пишаєтеся більше золотом Олімпіади чи народженням сина Артура?

- Це абсолютно різні речі. Перемоги швидко забуваються, а материнство - на все життя. Я зараз в усьому себе обмежую і приділяю увесь час спорту. Сина бачу лише на вихідних. Щоб досягнути мети, потрібно чимось жертвувати.

- А від чого втомлюєтеся більше: від материнських клопотів чи від тренувань?

- Втомлююся і там, і там. В мого сина стільки енергії. Я кажу своїй мамі, що мені далеко до нього, він має ще той характер і так себе в житті проявить.

- А якісь борцівські прийоми сину вже показуєте?

- Ні, часу не має. Та й він такий спритний, що за ним не встигнеш. Я б хотіла, щоб він займався плаванням спочатку, а потім вибрав те, що йому самому прийдеться до душі: футбол чи, можливо, теніс - ті види спорту, яким більше уваги приділяє громадськість і преса, і в яких фінансова підтримка не до порівняння з нашою.

- Ірино, в спорті – ви лідер, а яку роль виконуєте в сім’ї?

- Лідером намагаюся бути завжди й усьому. Але якщо в спорті вдається вигравати світову першість й олімпійське золото, то в житті бути першою набагато складніше.

- Напевно, складно бути чоловіком Ірини Мерлені?

- З одного боку важко, з іншого, ні, адже я дуже люблю свого чоловіка. В Андрія теж непростий характер, він вважає, що може багато чого досягти в житті і досягає. Артур взяв риси і від мене, і від чоловіка, тому можете собі уявити яким він виросте!

- А для вас має значення, як чоловік оцінює ваші виступи?

- Його думка для мене важлива, але ще важливіше, що скажуть мої тренери, які віддають всі сили і енергію, щоб навчити мене досягати мети на килимі. Багато значить, і яким буде результат. Я можу погано боротися, і стати чемпіонкою. А можна відчайдушно битися, робити купу різних рийомів і в підсумку програти.

- Ірино, а коли ви востаннє співали чи підготовка до головного старту чотириріччя зовсім не залишає часу на хоббі?

- Співала на банкеті після київського турніру дві пісні з репертуару Ротару і Распутіної. Присвятила колишнім старшим тренерам збірної з вільної боротьби Леоніду Костянтиновичу Барсукову і Анатолію Сергійовичу Харитонюку. Ви мені вибачте, я вже мушу бігти на тренування, бачете на мене вже тренер нервово позирає...

Анна Савчик