У бiатлоннiй збiрнiй України -- вагоме поповнення. В "синьо-жовтiй" дружинi дебютували сестри Тетяна i Надiя Бєлкiни, уродженки Республiки Марiй Ел, що в Росiї. Обидвi вирiшили набути українського громадянства. Про свої враження вiд перебування в нашiй країнi Тетяна Бєлкiна розповiла в iнтерв'ю "Експресу".
-- Вас обидвох запросили до української збiрної чи, може, одна сестра потягла за собою iншу?
-- Нi, нiхто нiкого не тягнув. Україна спершу звернула увагу на мою молодшу сестру Надiю -- її помiтили ще в сiчнi. Я тодi була вдома i складала iспити в iнститутi. Пiзнiше українцi довiдалися про мене, перевiрили мої можливостi i також запропонували переїхати. Повiрте, ми не ставили умов на кшталт, якщо переселяємося, то лише удвох.
-- I як вам в Українi?
-- Задоволенi усiм. Нас тут добре прийняли. Вже оцiнили українську гостиннiсть. Люди тут доброзичливi.
-- Не такi, як у Росiї?
-- Не такi! Здається, українцi добрiшi, комунiкабельнiшi, краще ставляться до iнших. У Росiї ж кожен дбає про себе...
-- Уже скуштували вареникiв i борщу?
-- Хоча ми з глибинки, в нас дуже люблять українськi страви. Тож змалку вмiємо i борщ варити, i вареники лiпити. Цим нас. Україна не здивувала. У Росiї борщ i вареники також популярнi.
-- Як у вашiй країнi сприйняли рiшення змiнити громадянство?
-- Були рiзнi закиди. Просто в очi казали: нема сенсу їхати в Україну, бо там нiчого у вас не вийде. Iншi, навпаки, хвалили i пiдбадьорювали. Декотрi росiяни називали нас зрадницями. Мовляв, Республiка Марiй Ел вклала у нас стiльки грошей, а ми, невдячнi, втiкаємо за кордон.
-- Неприємно було таке слухати?
-- Зовсiм нi! Вони, функцiонери, вмiють гарно говорити, а на дiлi нiчого не роблять. Тож не шкодуємо.
-- В Українi iснує мiф про те, що в Росiї значно краще опiкуються спортсменами...
-- Це ви, напевно, маєте на увазi Москву чи Санкт-Петербург. Ми ж зростали в глибинцi. Там умови -- нiякi. Проблем у маленьких регiонах багато. Вони псують загальну росiйську картину, але нiхто про це не знає.
От, наприклад, наша Республiка Марiй Ел -- дуже маленька. Сусiдка Татарстану й Чувашiї. Наш народ має свою мову. У побутi росiйською не спiлкуємося -- лише рiдною.
-- Чим привабливий ваш край?
-- Можна сказати, лiсами. Їх стараються берегти. Ну i Волгу також -- це ж наша краса.
Повiрте, екзотики не бракує. Iноземцям було б цiкаво потрапити на нашi святкування. У нас чимало язичникiв, якi оригiнально вiдзначають свої свята. А ще дуже популярне полювання. Ходить кожен другий -- на кабана, ведмедя...
-- Ви сказали, що мiсцевих спортсменiв погано фiнансують. А яким є рiвень життя у глибинцi?
-- Низький. Зарплати мiзернi, близько 8000 росiйських рублiв. Люди живуть сподiваннями. Молодь мрiє про те, щоб утекти з глибинки у велике мiсто, знайти там хорошу роботу з вiдповiдною зарплатнею. Дехто нарiкає на Москву, що буцiмто забула про росiйську глибинку. Не приховую: чути розмови i про незалежнiсть.
Та люди якось виживають. На наших теренах дуже розвинене сiльське господарство -- розводять худобу, свиней, курей, обробляють землю. Навiщо їм Москва чи Пiтер? Споживають натуральнi продукти, але працюють тяжко.
-- А ви коли-небудь працювати фiзично?
-- Аякже. Ми зi сестрою виросли в селi, що за 80 кiлометрiв вiд столицi республiки, тож змалку привченi до роботи. I сiно косили, i картоплю обробляли... Роботи було вдосталь. Ми її не боїмося.
Тепер усю енергiю витрачаємо на бiатлон. Працелюбнiсть допоможе досягти успiхiв.