Ломаченко розповів про все

Власник золотої медалі на Пекінській Олімпіаді Василь Ломаченко розповів про минуле, теперішнє та майбутнє...

- Василю, ти в якому зараз настрої?

- Втомлений, після тренування.

- Сподіваюся, це не вплине на інтерв'ю. А почну з того, про що пишуть деякі мас-медіа. Ось один із заголовків: "Україна кинула мене на гроші" ...

- Я взагалі таких слів не говорив.

- Далі: "Я став чемпіоном світу, мені потиснули руку, сказали:" Молодець ", і все. Абсурд" ...

- "Абсурд" я теж не вимовляв. Це вже журналіст вигадав. Негарно виходить, але чого заднім числом обурюватися?

- У чому тут справа?

- Є три стипендії - після перемоги на Олімпійських іграх, після чемпіонату світу і чемпіонату Європи. Після Олімпіади я отримую 15 тисяч гривень. За перемогу на чемпіонаті світу теж має бути 15 тисяч, а за Європу - 10. По суті, якщо людина перемагає на цих трьох турнірах, вона має отримувати всі три стипендії.

- Логічно.

- А я винагороджений тільки за Олімпіаду. Якщо б хтось інший замість мене поїхав на чемпіонат Європи і переміг, він би цю стипендію отримав. А мене тільки похвалили: "Молодець".

- Виходить, немає жодної матеріальної мотивації, щоб перемагати на чемпіонаті світу. Послухай, прийшла нова влада, можливо, вона розбереться ...

- Не вірю. Хто все це буде виправляти? Треба бути реалістом, а не максималістом. Дивіться самі. Я виграв стільки всього і по ідеї повинен бути - ого-го-го! У мене вже має бути дача на березі моря і зарплата гідна. Але я не в професійному боксі, в аматорському. Країна ж оцінює спортсменів в міру своїх можливостей.

Спочатку я молодий був, недосвідчений, гарячий. Тепер, звичайно, заспокоївся і реально дивлюся на життя. У нас люди он які пенсії отримують. Медицина страждає. А що говорити про спортсменів? Всім зрозуміло, спорт - візитна картка країни. Але поки що все тримається на ентузіазмі.

- Я зазирнув в інтернет на форуми і побачив, що любителі боксу хвилюються за твою ситуацію. Прокоментуйте, будь ласка, їхні репліки. Перша: "Поважаю його як боксера, але він явно перегнув палицю !"...

- У чому?

- Читаю далі: "Ну, по-перше, за його логікою, за, скажімо, п'ять-сім років (за умови нових перемог) він кожен місяць має отримувати близько 100 тисяч гривень! А по-друге, лукавить Вася щодо того, що нічого не отримав після чемпіонату світу. А як же "Х6" повною комплекції? ". А ти що на цей випад?

- Я ніколи не говорив, що нічого не отримав. Спочатку нам сказали, що за перше місце будуть давати "Х6". Але так як я став єдиним чемпіоном, то попросив: "Можна поміняти на іншу машину за тією ж ціною?". Сказали: "Вибирай". І я вибрав ту, що мені подобалася, - "Мерседес" S-класу.

Щодо "перегнув палку" скажу: скільки людей, стільки й думок. І нехай кожен думає що хоче. Я ж не знаю, хто це написав, правильно? На форумі пишуть хто на що здатний. Сидять люди за комп'ютером і кривить з себе розумника. А ти піди, сам добийся чогось, подивися, чого це вартує, а потім міркуй.

- Один з учасників форуму дає тобі пораду: "Потрібні гроші - переходь у профі і не канюч у держави" ...

- Ніхто й не канючить. Я згоден: треба переходити в професіонали. Після Олімпіади-2012 так і зроблю. Я в профі піду у будь-якому випадку. Це просто питання часу.

А може, мені ще раніше набридне бути любителем? А раптом не захочеться в профі? Не дай Бог щось зі здоров'ям? Я ж не можу наперед заглядати і щось планувати. Так, є якісь бажання, мрії...

- Після чемпіонату світу 2007 року в Чикаго до тебе підходили американські менеджери і пропонували перейти в професіонали, але ти твердо сказав: "Ні". Чому?

- Молодий був, 18 років, тому так і відповів.

- Ти неодноразово казав, що тобі нудно дивитися бої надважковаговиків у професійному боксі. Чому?

- Бо не бачу сьогодні серед них яскравих зірок. Більш-менш гідний тяж - Девід Хей. Це моя думка, і я не боюся її висловлювати. Якщо б я не бачив бої Мохаммеда Алі, Формана, Тайсона, Холіфілда, можливо, так би не вважав. Це справді важковаговики! Красені! На яких дивишся, не відриваючись.

- Відомий російський телекоментатор професійного боксу Володимир Гендлін не дуже добре висловився про любительський бокс: мовляв, він знівечений, перестав бути чесним ...

- Згоден з цим.

- У чому це проявляється?

- У суддівстві.

- "Після сеульської Олімпіади, - стверджує Гендлін, - всерйоз постало питання про те, щоб виключити бокс з олімпійської програми. Стали його лікувати. Винайшли цю ідіотську машину з кнопками ...". До речі, що це таке?

- Кнопкове суддівство. Хтось завдає точний удар - три судді протягом однієї секунди повинні одночасно натиснути кнопку. Якщо не потрапляють в одну секунду, то удар не зараховується.

- "Не рахується ні техніка, ні захист, ні оригінальні комбінації. Тільки пряме влучання. Це тепер більше схоже на бійку" ...

- У принципі, все правильно. Так і є.

Вигравати потрібно так, щоб у суддів не було до тебе жодних претензій

- Не обурює такий стан аматорського боксу?

- Ні. Вигравати потрібно так, щоб у суддів не було до тебе жодних претензій. Зараз їдеш на змагання і більше готуєш себе на суддів, а не на суперників.

- Знаєш, як їм догодити?

- Я знаю, як вони працюють. Просто мене один раз образили в 2007 році на чемпіонаті світу в Чикаго. Це був ліцензійний чемпіонат: хто входить до вісімки, отримує ліцензію на Олімпійські ігри. У мене вона вже була. Але я мріяв тоді в 18 років стати першим українським чемпіоном світу у любительському боксі.

Моїм супротивником у фіналі був росіянин Альберт Селімов. Мені здавалося, що я боксував з ним на рівних, завдав більше точних ударів і виграв. І це було не тільки моя думка, але й думка моїх друзів-боксерів, колег по збірній, тренерів. А судді визначили переможцем росіянина.

Після цього я і зробив висновок, що потрібно вигравати так, щоб у суддів не було питань. Хто стежить за боксом, бачив, як я виграв Олімпіаду, чемпіонат світу, чемпіонат Європи. І все це завдяки поразці в Чикаго. За всю мою боксерську кар'єру вона - єдина.

- Той бій закінчився, ти дізнався оцінку суддів і заплакав...

- А як ви думаєте? Я боксую, виходить, з шести років. Десь у вісім почав виступати на змаганнях. У мене не було жодної поразки, а тут... Я не стримав емоції, вони виплеснулися, і в той момент мені було байдуже, що про це хтось подумає.

- Після цього бою Селімов, якому судді незаслужено віддали перемогу, напевно, постійно стояв у тебе перед очима?

- Під час підготовки до Олімпіади він був моїм головним подразником. Я дуже хотів потрапити з ним в перший бій. Бо хтось інший міг вибити його зі змагань. Або я програв би. Травма у нього або в мене. Я розглядав різні версії, співвідношення. Прагнув реваншу!

- Прямо сюжет для кіно...

- І сама доля влаштувала: у першому ж бою - хоп! - Виходжу проти нього на ринг.

- На чому ґрунтувалася твоя впевненість, що ти візьмеш у нього реванш?

- На тому, що мною було зроблено дуже багато роботи.

- А він що, прохолоджуються до Олімпіади?

- Не думаю, що тренувався так, як я. Але я не буду розповідати, що і як робив.

- Шкода. Прочитали б хлопчаки, запалилися б боксом...

- Швидко запалюються - швидко гаснуть. Буває, знаєте: "О, буду займатися боксом!". Потренувався місяць, два і думає: "Я це зробив, у мене все мусить виходити!". Але працювати треба на протязі багатьох років! За умови, що в тебе є трошки таланту, працьовитості, здоров'я, бажання, поставлена конкретна мета і поруч грамотний тренер.

- Під час бою ти відчував стан Селімова? Помічав, що він, може, нервував?

- Не сказав би, ніби відчував щось. Просто знав, що готовий на всі сто відсотків. Більше на себе покладався, ніж на те, що він дасть слабину. І коли програвав у першому раунді 1:5, однаково був впевнений, що зможу додати і зламати його. Переламав перебіг бою!

- Перед кожним поєдинком ти вручаєш суперникові національний прапорець. Що це за традиція?

- Якось ми з батьком зайшли в Києво-Печерську лавру та на лотку, де продавалися іконки і хрестики, побачили ці прапорці. Купили їх, щоб вручати перед боєм. До речі, Селімов - єдиний, хто не захотів прийняти його від мене - відвернувся і мовчки відійшов.

- Не дуже приємно, коли те, що даруєш, відкидається ...

- Так. Я підійшов до тренера Селімова і віддав прапорець йому. Він його взяв. Насправді, Альберт хороший, нормальний хлопець. Адекватний, без всякого. Я в цьому переконався, коли після Олімпіади на чемпіонаті світу ближче з ним познайомився.

Хрестик на час бою знімав: на тілі не має бути нічого зайвого

- Який поєдинок на Олімпіаді все-таки змусив тебе хоч трошки похвилюватися?

- Чвертьфінальний бій з китайцем Ян Лі обіцяв бути психологічно складним для мене. Китаєць сам з Пекіна, виступав в рідних стінах, глядачі несамовито його підтримували. У 2007 році на чемпіонаті світу я вже боксував з ним у півфіналі. Там я його бив, бив, а судді визначили - 13:13. Але завдяки тому, що "брудних ударів" у мене виявилося більше (судді не змогли одночасно натиснути на кнопку, але все-таки натиснули), я вийшов до фіналу. І перед боєм з Лі в Пекіні думав: як поведуть себе арбітри на цей раз? На щастя, мене судили справедливо, чого не скажеш про інших українських боксерів.

- Чув, у тебе травма. Вилікував її?

- Та нічого, заживає. Іду на поправку.

- Як ти її отримав?

- На тренуванні.

- Ти ж казав, що не пропускаєш серйозних ударів, які тягнуть за собою важкі травми...

- Так у мене не з головою проблеми, а з рукою. Я мав на увазі важкі травми голови. А тут вдарив кулаком в лікоть і надірвав зв'язки. У такому стані боксував два роки - 2007-й і 2008-й. На початку 2009-го мені зробили операцію, але рука досі болить. Тобто на сто відсотків не можу реально вдарити лівою.

- А ти шульга?

- Так, це моя найсильніша рука.

- Розкажи про прикмети ...

- Їх у мене немає ніяких.

- А у твоїх батьків? Я прочитав в інтерв'ю, яке взяли у твоєї мами, що вона не миє перед твоїм виступом голову, а тато - не голиться ...

- Батько не голиться - так. А з приводу мами не знаю. Кому це треба - миє хтось голову чи ні? Чому не піти і не запитати про це у звичайної людини?

- Ти ж кумир, чемпіон, і людям цікаві найменші подробиці життя твого і твоїх близьких. Звикай...

- Це ви так вважаєте, а я - ні. Суджу по своєму житті. Мені вже це все - ось тут! (Проводить рукою під підборіддям). Ви ж знаєте, як у наш час газети пишуть? Кажеш одні слова, читаєш - інші. Все перебріхувалося. То з Кличком мене сварять, то розповідають, ніби мені щось обіцяне не дали. Вже набридло! Не люблю бути в центрі уваги.

- Слава захлеснула?

- Не захлеснула, а, швидше, захлинула.

- Але все-таки це було приємно?

- Спочатку - так.

- Ти віруючий?

- Ходжу до церкви в суботу, в неділю, у великі свята. Молюся вранці і ввечері. Але хрестик на час бою знімаю: на тілі не має бути нічого зайвого.

- Коли батько запропонував тобі перестати грати в улюблений тобою хокей, бо є ризик отримати травму, ти відповів: "Там, нагорі, вже все давно розписано. Як Бог дасть, так воно і буде, і ми самі нічого не зможемо змінити".

- Я вважаю, що у кожного життя нагорі вже розписане, і ти свою долю не зміниш. Як має бути, так і буде. Це тільки нам невідомо, чи стану я дворазовим олімпійським чемпіоном чи ні. Я можу лише взяти участь в цьому. А якщо скласти руки, не тренуватися, нічого не робити, то другу Олімпіаду не виграю. І першу б не виграв за такого ставлення. Бог все бачить - якщо людина трудиться, багато жертвує. Він вирішує: треба його, напевно, нагородити чимось. Тримай!

В інтернеті багато цікавого - різні гаврики всяку маячню пишуть

- Як у тебе складалися стосунки з батьком-тренером? Не було з ним конфліктів?

- Я визначився з боксом ще в дитинстві, хоча спочатку намагався займатися акробатикою в секції мами, потім - веслуванням і футболом. Швидко зрозумів, що це не моє, і пішов у секцію боксу до батька. Він мене скерував в потрібне русло, і такого, щоб я робив щось з-під палиці, не було.

- Але все-таки почуття протесту іноді виникало?

- А як інакше! Батько тоді говорив: "Ти довіряєш мені?". Я відповідав: "Так". - "Я хочу, щоб тобі було гірше?". - "Ні". - "Значить, роби те, що каже тобі тренер".

- Вимагав повної самовіддачі?

- А я й сам знав, що потрібно повністю викладатися. Жодних дискотек, відпочинку, розслаблення. Все - тільки у режимі. Вранці - тренування, вдень - тренування, ввечері - теж. Харчування спеціальне. Не можна солодке - шоколадки різні, хімію цю. Зрозуміло, що я все це коштував нишком від батька. Однак дуже багатьом доводилося жертвувати.

- Які передбачалися покарання за порушення режиму?

- Було правило: запізнився на тренування - відтискатися 20 разів від підлоги. Ти це знаєш і робиш вправу без нагадування тренера.

- Для тебе характерна психологічна стійкість. Виробляв її в собі?

- Може, вона в мене від природи, чи батько її виховав.

- Як ти реагуєш, якщо хтось тебе зачіпає? Коли доходить навіть до образи?

- Ви зараз мене підводити до того, щоб я сказав: бився я чи ні? Відповідаю: не бився. Бережу свої руки, вони мені потрібні, щоб робити мою роботу. Пригадую: чи була ситуація, коли мене зачіпали, так, щоб явно? Начебто ні.

- А якщо припустити, що таке станеться?

- Якщо задерикуватість проявить людина менше за мене, то постараюся відреагувати спокійніше, а якщо більше, то, природно, буде зовсім інша розмова - жорстка.

- У тебе є дівчина?

- Так.

- Як вона могла з'явитися в твоєму житті за такого режиму?

- Ми з нею знайомі з дитинства. Спортсменка, вихованка моєї мами, майстер спорту міжнародного класу зі спортивної акробатики. Виступає з моєю сестрою. Познайомилися на тренуванні.

- І часто ви можете зустрічатися?

- З ким, з дівчиною? Ну, я живу з нею.

- Чи збираєтеся розписуватися?

- Поки не знаю. Зараз збори, змагання.

- Квартиру в Одесі ти отримав?

- Так. Все, що мені обіцяли, виконали, тільки в розтягнутий термін.

- А земельну ділянку в рідному місті виділили?

- Ні. Але я вже й забув про це.

- Один вболівальник тобі навіть машину підніс за феєричну, як він точно визначив, перемогу на Олімпіаді - від імені всіх фанатів. Хто він?

- Президент криворізької міської Федерації боксу Владислав Біндер. Подарував мені "Міцубісі Лансер". Дуже хороша людина, вболіває за мене з 2004 року.

- Ти автолюбитель?

- Так.

- Можеш і швидкість перевищити?

- Можу.

- Даїшники зупиняли?

- Було таке. Я ж не якийсь там особливий. Всіх зупиняють - і депутатів, і інших. Своїх теж затримують. Вони ж не знають, кого зупиняють, правильно? Деякі впізнають мене, роблять поблажки, але не всі.

- Що робиш у рідному місті, коли приїжджаєш?

- Відпочиваю - в неділю. Сплю. Телевізор дивлюся. В інтернеті сиджу. Там багато цікавого. Різні гаврики всяку маячню пишуть.

- Які у тебе кулінарні вподобання?

- Я в їжі вибагливий. Перед тим як щось з'їсти, повинен подивитись. Якщо їжа мені не подобається на вигляд, не доторкнуся до неї. Цибулю смажену не їм, часник, мокру гречку, їм тільки суху, щоб сипалася. Борщ мені не подобається.

- Твоя мама казала, що ви не жили впроголодь, але зайвої їжі не було...

- Ну так, мама працювала тренером, тато - учителем. 1993-94-ті роки - тоді складно було. У п'ять-шість років хотілося якусь цукерку, чогось солодкого. Я просив, але батьки мені не могли купити. Коли став старше, давали 50 копійок, гривню - для мене це були великі гроші! Я думав, на що їх витратити. Так було не тільки в моїй родині, та й зараз такі сім'ї є, хоча життя стала кращим, ніж у 1990-і роки.

- Мрія про відпочинок в Майамі здійснилася?

- Ще ні. Хотів би поїхати, звичайно, але немає часу. Він йде на тренування, на змагання, на підготовку до Олімпіади. Попереду конкретна мета, і треба йти до неї день за днем.

"Бульвар Гордона", "Чемпіон"