Біатлон. В'ячеслав Деркач: Вік у мене ще не критичний, а травми вже замучили…

Перші професійні старти В'ячеслава відбулися ще за часів Радянського Союзу, а з 1994 року він був постійним членом збірної України. Окрім нагород, у спорті знайшов свою другу половину. Його дружина - знаменита Оксана Хвостенко.

Про прощання з біатлоном, неспортивні професії та мрії В'ячеслав Деркач розповів "Експресу".

— В'ячеславе, що спонукало вас зав'язати зі спортом?

— Передовсім травми. Вік ще не критичний, але... Минулого року травмувався так, що дотепер не можу викладатися на сто відсотків. У мене був двосторонній надрив стегна. Лікарі попрацювали добре, і я міг виступати. Але знову почалися проблеми. Тож результати останнім часом були невисокі...

Ще одна причина — сімейна. Наш синочок пішов у перший клас, а ми з Оксаною дотепер лише те й робили, що їздили по світу. Дитині треба приділяти багато уваги, особливо нині.

— А хто доглядав сина раніше?

— На літні збори брали зі собою і сина, і бабусю. Поки тренувалися, бабуся пильнувала Микитку. А взимку, коли були офіційні змагання, малий залишався удома, і бабуся заміняла йому маму.

— Вам 34 роки. Чи важко в такому віці виступати на високому рівні?

— Відносно. З одного боку важче, а з іншого... Норвежець Ханевольд став олімпійським чемпіоном у 40 років. Це означає, що все залежить від спортсмена, від того, як він планує свій тренувальний процес і графік змагань.

— Що робитимете далі?

— Наразі працюю тренером у Чернігові, в школі з лижних видів спорту. Школа хороша, але з 1998 року в ній не проводили жодних змагань. І це при тому, що майже половина біатлоністів збірної України — з Чернігова! Хочу попрацювати, щоб це змінити. Потрібен поштовх. У Чернігові біатлон дуже популярний, дуже багато дітей хочуть ним займатися, тож роботи чимало.

— У вашій біографічній довідці в графі "професія" написано — "електрогазозварник"...

— (Сміється). Після школи я закінчив технікум, потім Вищий педагогічний інститут і Академію внутрішніх справ. Тож написано правильно. Зрозуміло, що за фахом я не працюю, але додому зварника ніколи не кличу — все роблю сам. Як бачите, в житті знадобилося.

— Ви починали кар'єру ще за Союзу. Як тоді жилося біатлоністам?

— Сьогодні значно важче виховувати спортсмена. Тоді було модно займатися спортом, а нині молодь поглинула вулиця.

У перші роки незалежності доводилося сутужно. Був час, коли і півроку не платили зарплати, але ми не опускали рук. Тренувалися. Коли не мали змоги їхати на збір, займалися вдома. Батьки допомагали харчами і фінансами. Одне слово, якось викручувалися.

— Все ваше життя — готелі, бази, збори, гори і сніг. Бракуватиме вам цього чи вже набридли постійні виїзди?

— Ви знаєте, не набридли. Але я повністю переключився. У школі чимало роботи, слід облаштувати нове стрільбище. І мене це поглинуло. Я всіма думками тут. А якщо станеться напад ностальгії, то, гадаю, для мене не буде проблемою поїхати на Кубок світу туристом і зануритись у звичну для себе атмосферу.

— За спортивну кар'єру побачили весь світ?

— В Австралії як не проводили біатлонних змагань, так і не проводять. Тож на цьому континенті я не був. А так — Японія, Корея, Америка, вся Європа... Шкода лише, що в Україні так і не було змагань з біатлону високого рівня. Маю надію, що задекларований намір провести в нас Олімпіаду 2022 року щось зрушить із місця, і бодай Кубки Європи чи світу тут можна буде проводити. Кліматичні умови дозволяють, а от хороших баз немає.

— Біатлоністи, боксери Клички та інші спортсмени воліють готуватися до стартів в Альпах, а не в Карпатах. Невже клімат так відрізняється?

— Не можу сказати, що повітря, вода чи сніг там кращі. У кожному регіоні — своєрідна природа. Приміром, приїжджаємо в Росію, в Новосибірськ, і просто кайфуємо від березових лісів. В іншому місці — соснових... І Карпати цілком придатні для проведення змагань із зимових видів спорту найвищого рівня. Тільки інфраструктура не дуже добра.

— Коли очікувати офіційних і гучних проводів В'ячеслава Деркача зі спорту?

— (Усміхається). Я такого не планував. Але якщо друзі притиснуть, то, напевне, доведеться щось організовувати. Я тренуюся, підтримую форму. Можливо, навіть братиму участь у якихось невеличких змаганнях... Та в професійний спорт уже точно не повернуся.