Маркевич: "Металіст" відродив мене, як тренера

Наставник харківського "Металіста", Мирон Маркевич першим із українських тренерів досяг позначки в 500 матчів у елітному дивізіоні. Ювілейним став матч 5-го туру Прем'єр-ліги з ПФК "Олександрія".

- Про приємний підтекст до гри ви були в курсі?
- Чесно кажучи, ні. Про нього мені пізніше повідомив мій помічник В'ячеслав Хруслов, що дізнався про ювілей з вашої газети.

- Часто буває, що та чи інша знаменна подія не збігається з позитивним результатом. У матчі з "Олександрією" такі передумови були?
- Хіба що наприкінці гри, після забитого "Металістом" другого м'яча. Наші гравці чомусь вирішили, що перемога в кишені, і це призвело до пропущеного голу. Могли пропустити знову - у "Олександрії" був хороший момент. Так що свято могло виявитися і зіпсованим. (Посміхається).

- За іронією долі, в 500-му матчі "Металіст" взяв верх над командою, очолюваною вашим колишнім підопічним по "Карпатам" Володимиром Шараном...
- Хочу привітати Володимира - йому вдалося створити гарну команду. "Олександрія" намагається грати в футбол - не лупить м'яч куди попало, а контролює його. Підопічні Шарана зіграли проти нас тактично грамотно, хоча ми не використали багато шансів для взяття воріт. Але відзначу, що гра олександрійської команди як для новачка Прем'єр-ліги виглядала достойно.

- Свій перший з п'яти сотень матчів пам'ятаєте?
- (Зітхає). Це було в 1992 році, у першому чемпіонаті України. "Волинь", яку я очолював, звела до нульової нічиєї виїзний поєдинок з "Прикарпаттям". Запам'яталася мені й перша гра в рідних стінах: ми переграли "Дніпро" Миколи Павлова з рахунком 1:0. Автором голу став воротар Михайло Бурч, що реалізував пенальті на початку другого тайму.

- Чи є гра, що проходить через вашу кар'єру червоною ниткою?
- Напевно, це поєдинок "Карпати" - "Чорноморець", зіграний в сезоні-1992/93 у Львові. Для мене це був перший рік роботи в львівському клубі, з яким за підсумками того чемпіонату вдалося зайняти шосте місце. "Чорноморець" був серйозною командою, що не ім'я - фігура: Цимбалар, НікІфоров, Гусєв... А тренував їх нині покійний Віктор Прокопенко. Після першого тайму ми програвали - 1:0, причому, як кажуть, без шансів. Але в другому ситуація змінилася: "Карпати" постали абсолютно іншою командою, і ми виграли - 4:3! Чому запам'ятав саме той матч? То була одна з перших моїх ігор в цьому клубі, та й сценарій поєдинку вийшов особливим. Втім, було й багато інших пам'ятних матчів - зі знаком як "плюс", так і "мінус". Є що згадати...

- До яких тренераівсебе відносите - до диктаторів чи демократів?
- Не можу сказати, що ходжу з палицею і вимагаю, щоб було все по-моєму. Але, з іншого боку, сісти собі на голову не дозволю ніколи. Це однозначно.

- Вважаєте за краще золоту середину?
- Так і повинно бути. У футболі це дуже важливо. Потрібно бути гнучким, особливо зараз, коли грає багато легіонерів. У кожного свій характер, свої особливості - і все це тренеру потрібно враховувати. Втім, я й раніше намагався бути справедливим.

- Чи правда, що нинішнє покоління українських футболістів відрізняється норовистістю?
- Я б не сказав. Все залежить від того, хто як ставиться до своєї роботи. Це по-перше. А по-друге, не все залежить від тренера. Якщо в команді все в нормі - як у тренувальному процесі, так і з оплатою праці, ніяких проблем бути не повинно. Але якщо при цьому немає результату, тренер може ображатися тільки на себе.

- Чи часто у вашій кар'єрі виникало бажання врізати упередженому арбітру?
- (Сміється). Так, і не раз. Але одного разу я все-таки не стримався - причому, було це недавно, коли мене видалили на трибуну. Але той суддя мені стільки напаскудив - як у житті, так і в тренерській кар'єрі, що я не стерпів.

- А друзі серед арбітрів у вас є?
- Ну, як друзі... З багатьма із суддів у мене нормальні стосунки. Сподіваюся, і у них зі мною теж. Я розумію, що футбольний арбітр - це специфічна професія. Судді складно комусь догодити: варто команді програти, як тренер уже ображений. Але нічого не поробиш, така в них робота. Коли рефері помилився випадково - це видно відразу, але коли вже з першої хвилини він починає "пресувати", тут вже зовсім інша справа. Однак і в цьому випадку тренеру потрібно вміти тримати себе в руках, адже від того, що він виплесне емоції, команді буде тільки гірше.

- У футболі вас часто зраджували?
- На жаль, так.

- А розчарувань у футбольному житті було багато?
- Дуже багато. Але треба терпіти. Така тренерська доля, і нікуди від цього не дінешся.

- У вашій колекції вже шість бронзових нагород. Яка далася важче?
- Напевно, остання. У минулому чемпіонаті окрім "Металіста" на бронзу претендували "Дніпро" і "Карпати". Хто фінішує третім, довго залишалося незрозумілим - боротьба велася до останнього туру. Та й наша гра, чого приховувати, була не дуже яскравою.

- А перша бронза, завойована в сезоні-1997/98 з "Карпатами"?
- У Львові тоді була "атомна" команда! Ми легко піднялися на третє місце, і навіть були здатні без напруги зайняти друге. Конкурувати з "Динамо" було важко, але це не заважало "Карпатам" їх обігравати - причому, не тільки в Києві, а й у Львові. А ось "Шахтар" ми могли без труднощів обійти. Тим більше, що у "гірників" виграли двічі. Однак у львівському клубі в ту пору був бардак - змінювалися президенти, спонсори. Все це зіграло не на нашу користь.

- Де зберігайте медалі?
- Частина нагород - у Харкові, решта - у домашній колекції у Львові. А ось перший кубок, вручений тодішнім президентом ФФУ Віктором Банніковим, я віддав в музей "Карпат". До речі, свою першу бронзову медаль мені довелося віддати Ігорю Плотко, якому нагорода чомусь не дісталася. Правда, потім мені зробили дублікат.

- Сподіваюся, з того ж металу?
- Так. (Сміється).

- У Харкові відчуваєте себе щасливим?
- Я вдячний долі, що шість років тому потрапив до людей, які мене воскресили в футболі. Адже на той момент я півтора року залишався без роботи, і мене вже почали забувати - в якійсь мірі проти мене зіграли "карпатські" скандали. Але в Харкові в мене повірили, і за цю довіру я дуже вдячний.

- На який термін ви пов'язані з "Металістом"?
- Контракт у мене дійсний ще майже два роки.

- Якихось чотири роки тому основна нагрузка лягала у вашій команді на 13-14 гравців. З тих пір "Металіст" зробив суттєвий крок у розширенні кадрового потенціалу. Ви, як тренер, задоволені?
- Звичайно. У нашому розпорядженні два десятки футболістів, що дозволяє варіювати склад. Враховуючи, що скоро "Металісту" доведеться брати участь в Лізі Європи і Кубку України, навантаження на основних гравців випаде серйозне. У зв'язку з цим ми маємо можливість дати відпочити нашим провідним виконавцям, що на тривалій турнірній дистанції дуже важливо.

- У січні 2008 року в США вам була зроблена складна операція на нозі. Як почуваєте себе після неї?
- Нормально. Я навіть граю у футбол. По три-чотири рази на тиждень разом з тренерським складом і представниками нашої дитячої школи беру участь у футбольних баталіях, а також граю за ветеранів "Металіста". Слава Богу, ноги це дозволяють.

- У свої 60 ви виглядаєте значно молодшим. Який рецепт молодості від Мирона Маркевича?
- Треба не думати про вік і більше рухатися. Будь то ходьба, біг, їзда на велосипеді або робота в тренажерному залі - все це неодмінно згодиться для здоров'я! По-іншому я свій розпорядок дня вже не уявляю. Крім руху не потрібно забувати і про режим харчування. Бажано обмежувати себе у важкій їжі, не зловживаючи жирним і солодким. Краще більше налягати на рибу, овочі і фрукти. Іноді, правда, думки про щось смачненьке лізуть в голову, але я їх намагаюся відганяти.

- На скільки років себе відчуваєте?
- Навіть не знаю. Головне, що є бажання бігати, рухатися, працювати.

- Дружина не ревнує, якщо на вас задивляються інші жінки?
- Ну, про це краще у неї запитати. Думаю, що ревнує. Але при цьому робить вигляд, що нічого не бачить. (Сміється).

- Наскільки важлива для вас присутність сім'ї на важливих матчах?
- Коли рідні люди знаходяться на трибуні, відчуваєш ще більшу відповідальність. Я про це і футболістам кажу: не забувайте, що на стадіоні сидять ваші родини, тому в першу чергу думайте про них. Сім'я - це святе, і кожен гравець повинен розуміти: він грає для дітей, дружини, матері. Ну, і для вболівальників, зрозуміло. Якщо про це думати постійно, все буде нормально. Що ж стосується моєї сім'ї, то дружина буває на матчах "Металіста" часто, сини - відвідують по можливості. Але теж нерідко.

- За роки у футболі вам не раз доводилося бувати в різних куточках земної кулі. Яка країна чи місто найбільше вразили?
- Італія і неповторна Флоренція. Це моє улюблене місто. У ньому був раз шість, але хочеться приїжджати туди знову і знову. Якщо випадає можливість, завжди намагаюся відвідати цю колиску мистецтва. Італія - країна-музей, від якої я в захваті. До того ж, в ній живуть чудові люди.

- Ви - забобонна людина?
- З віком стаю таким все більше. Не скажу, що це носить фанатичний характер, але в багато прикмет вірю. Втім, у футболі інакше і бути не може. Той, хто працює тренером, мене зрозуміє.

- Не помилюся, якщо припущу, що Маркевич-тренер мріє про чемпіонство...
- Поза всяким сумнівом! А от чи вдасться це чи ні - інше питання.

- Маємо намір підкорити рубіж в тисячу матчів?
- Ні, що ви! Я - реаліст. От якби до вже наявних 500 "українських" матчів приплюсувати ігри, проведені в ролі тренера в союзні часи, тоді до тисячі я б дотягнув. А поки - буду працювати, поки є бажання і сили. А там час покаже...

"Спорт-Экспресс в Украине"